Володимир Войт та Андрій Курков. Фото: Mathis Queraux
Заслужений артист України, бандурист Володимир Войт розповів про відкриття Сезону.
У Франції триває Сезон України — Le Voyage en Ukraine («Подорож до України»). Він стартував першого грудня і триватиме до березня 2026 року. Заплановано понад 50 заходів, географія яких охоплює різні міста Франції. Відкрили Сезон у Парижі на найвищому представницькому рівні — за участі Перших леді Франції та України Бріджит Макрон та Олени Зеленської.
У програмі, яка пройшла під гаслом «Культура дає відсіч» у легендарному театрі Сари Бернар — Theatre de la Ville, взяли участь відомі українські та французькі письменники, музиканти й артисти. Серед них — заслужений артист України, бандурист Володимир Войт.
Він виконав кілька композицій сольно, а також спільно з відомим французьким співаком-шансоньє Рафаелем, акомпанував читанню Куркова. Його розповідь про бандуру та гра викликали у вибагливої публіки захоплене «О-ла-ла», а зала на тисячу місць була заповнена вщерть.
Про те, що відбувалося за кулісами концерту та нові плани, які з’явилися після нього, він розповів «Вечірньому Києву».
Володимир Войт під час конццерту з нагоди відкриття Сезону. Фото: Mathis Queraux
До слова, за словами Тетяни Філевської, креативної директорки Українського інституту, це найбільша презентація української культури за кордоном з часів незалежності, поруч із сезоном «Україна — Британія» у 2022–2023 роках. Сезон Le Voyage en Ukraine організували Французький інститут та Український інститут за підтримки міністерств закордонних справ і культури Франції та України.
— Розкажіть, як ви потрапили на відкриття Сезону України у Франції?
— Це було запрошення від Українського інституту, і я вдячний за нього. До мене звернулася музикознавиця, музична критикиня, програмна менеджерка напряму «Музика» в Українському інституті, мисткиня яку я дуже шиную — Люба Морозова і запитала, чи може українська бандура бути представлена мною на відкритті Сезону України у Франції 1 грудня в Парижі. Через Український інститут я мав честь вже двічі представляти Україну — на фестивалях у Великій Британії (hcmf) та Сполучених Штатах (ucmf) у 2022 і 2023 роках. Тому співпраця з ними вже була налагоджена, вона завжди була комфортною.
Хочу відзначити роль директорки Представництва Українського інституту у Франції — Наталі Гузенко-Будьє яка родом з Харкова. Коли вона почула, що я граю на «харківській бандурі», то бачив, як потепліли у неї очі.
Бріджит Макрон подарували легендарного півника
На відкритті виступила Олена Зеленська. Фото: Mathis Queraux
Жульєт Бінош та Ірина Цілик. Фото: Mathis Queraux
— Розкажіть про відкриття Сезону. Що вас вразило?
— Це був грандіозний захід на найвищому рівні. Була пані Макрон та пані Зеленська, міністр Європи та закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга, міністр культури Франції Рашид Даті, мер Парижа Анн Ідальґо, а також президентка Французького інституту Еви Нгуєн Бінь, представник керівного складу Французького інституту, заступник директора Департаменту співробітництва та діалогу суспільств Франкі Бландо, та генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко.
Було багато дипломатичних розмов, кожен представник прагнув себе представити. Що б не казали, але культура прокладає червону доріжку для дипломатії. А для нас це зараз дуже важливо.
Theatre de la Ville — дуже престижне місце. І знаю, що багато тих, хто хотів потрапити на концерт, говорили: «Напевно, дуже дорогі квитки». Але коли дізналися про безкоштовний вхід за реєстрацією, то дуже зраділи. Зала була повна вщент.
Фото: Mathis Queraux
Фото: Mathis Queraux
Концерт відкрив ефектний виступ скрипальки Богдани Півненко під відеоряд, у якому було все: від кадрів зруйнованих українських міст до мозаїки з картин українських художників. У фойє театру зробили вражаючу експозицію з керамічними васильківськими півниками. Для французької публіки підготували детальне пояснення, як багато значила ця керамічна фігурка на початку повномасштабного вторгнення.
На сцені були моя улюблена європейська акторка Жульєт Бінош та наша поетка й режисерка Ірина Цілик. Організували відеовключення Ярини Чорногуз та Артема Чапая. Вони служать і разом з тим продовжують творити як митці. А також виступали «Дах Дотерс» — їх уже знають і люблять у Парижі, вони мають свою публіку.
— Що ви презентували публіці? Як була складена ваша програма?
— У мене було чимало розмов із організаторами заходу про те, як краще показати бандуру, як представити незнайомий інструмент французам. Мені дали повну волю, і свій виступ я почав із відтворення позивних Українського радіо — «Реве та стогне Дніпр широкий». Ці позивні придумав і грав Андрій Бобир, учитель мого тата. Він був бойовим льотчиком під час Другої світової війни і, за переказами, свою бандуру возив у крилі винищувача. Українська співведуча вечора, літературознавиця Тетяна Огаркова, розповіла цю історію публіці.
А потім я виконав власний твір «Чотири п’ятниці до весни», який написав узимку 2022 року, перед початком повномасштабного вторгнення в Україну.
Не обійшлося без імпровізацій, перед моїм виходом на сцену мені сказали, що наш відомий письменник Андрій Курков прочитає «Лист темряви» із запитанням, чи приїдуть в Україну гості з Франції. Щойно пан Андрій закінчив лист, і я заледве встиг дограти, як зал зірвався оплесками. Вийшло дуже гарне поєднання тексту з музикою. А з бандурою завжди текст добре звучить — така її природа.
Після концерту до мене підійшов один українець, який багато років живе у Франції, і зізнався, що під великим враженням, бо вперше в житті чув бандуру наживо. Помітив також, що у багатьох високоосвічених людей є упередження, ніби бандура — це інструмент лише для народних пісень. Коли вони чують сучасні композиції та імпровізації, це їх дивує. Насправді ж бандура може дати звук, про який ми навіть не підозрюємо.
Володимир Войт та Тьєрі Ерко (Thierry Hercod) — фото надав Володимир Войт
— Ви виступали із французьким співаком. Як із ним визначилися з репертуаром, чи мали репетиції?
— Організатори розповіли мені, що французький шансоньє Рафаель хоче заспівати з бандурою. У нього з’явився сентимент, адже його бабуся родом з Одеси. Ми сконтактувалися, він надіслав кілька пісень, я їх прослухав і ми зупинилися на «L’espoir». Репетиції відбулися вже в Парижі — саундчек і власне, концерт. Було дуже мило. Він гарно мене представив, і я бачив, що для нього цей виступ важливий. Нас приймали дуже тепло, французька публіка його любить.
Я запитав: «Рафаель, чи ти був коли-небудь в Одесі?» — «Ні, ніколи». Тож я сказав: «Ти мусиш приїхати в Україну!». Після концерту ми законектилися в усіх соцмережах, надсилаємо вподобайки одне одному., ще зустрінемося.
Хочу особливо відзначити команду театру — їхня робота була бездоганно професійною. Прекрасний звук, ідеальна організація. Для підготовки сценічного одягу мені надали цілий костюмерний цех із майстрами, а його балкон виходив просто на Ейфелеву вежу. Від входу до театру, до гримерки й аж до сцени мене супроводжував Йоанн Дюкре (Yoann Ducreux) — і за цей час ми встигли по-справжньому потоваришувати.
— Після цього концерту у вас були пропозиції про спільні проєкти?
— Так, до мене звернулася французька акторка Валантен Тессьє (Valentine Tessier). Вона багато знімала під час концерту, виклала відео у своїх сторіз. Написала дуже гарні слова про мій виступ і про концерт загалом, а потім запропонувала долучитися до її задуму. Валантен створила дуже сильну пісню про Вікторію Рощину французькою мовою і хоче, щоб у композиції звучала бандура. Надіслала слова й музику, тож я готую своє аранжування.
Також маю запит від Злати Ніщеретової — 17-річної студентки, родом із Харкова, яка нині навчається в Парижі, у Сорбонні, де вивчає англійську мову та літературу. Паралельно вона готується до вступного іспиту Вищої Паризької Консерваторії, що відбудеться цього року. Злата грає на фортепіано і мріє записати українську пісню «Два кольори» (музика Олександра Білаша, вірш Дмитра Павличка) у власній камерній інтерпретації: вона співатиме й гратиме на фортепіано, доповнивши звучання віолончеллю та бандурою. Я роблю для неї цей запис — і мені самому цікаво, як поєднаються ці тембри й як прозвучить знайома пісня в новому ансамблевому просторі.
Фото з фейсбук-спорінки Dakh Daughters
— Ви згадали, що після концерту дехто з українців, які народилися або живуть у Франції багато років, уперше почули бандуру наживо. Як так сталося, що український інструмент майже невідомий у Франції?
— Я б так не стверджував. Звичайно, у Західній Європі й у Франції зокрема не було такої потужної школи бандури, як у США чи Канаді. Але вона існувала. Після Першої світової війни, коли УНР рухалася на захід, до Парижа потрапив Василь Ємець — засновник першого Кобзарського хору за гетьманата Скоропадського в Києві. У Парижі він грав музику до театральних вистав.
Колись шевченкознавець і відомий колекціонер української листівки, зокрема серії «Les typs et les vues du Ukraina» початку ХХ століття, світлої пам’яті Володимир Яцюк показав мені листівку з програмою вистави, де був зазначений Василь Ємець. На жаль, тоді я не усвідомив, який це скарб, а тепер уже нема кого запитати…
Фото: https://collectionsdumusee.philharmoniedeparis.fr/collectionsdumusee/doc/MUSEE/0156864/cithare-sur-caisse-bandura
Унікальна бандура, що є у колекції Musée de la musique
До слова, у Парижі, в колекції Musée de la musique (Philharmonie de Paris), зберігається унікальна бандура майстра Григорія Довженка, виготовлена в Празі у 1929 році. Інструмент пов’язаний із діяльністю Василя Ємця, оскільки Довженко був учасником Празької капели бандуристів, створеної Ємцем — другої капели бандуристів у Чехословаччині. Це абсолютно вишуканий інструмент — живий свідок тієї майже забутої європейської історії бандури.
Також у Франції, у місті Гренобль, жила донька Гната Хоткевича — Галина Гнатівна. Наприкінці війни вона з матір’ю, забравши архіви батька та музичні інструменти Гната Мартиновича, рушили на Захід, але під час бомбардування загубили одна одну, і Галина опинилася серед чужих людей, які згодом взяли її під свою опіку. Разом із ними вона потрапила до Франції, де згодом оселилася спершу в Парижі, а пізніше — у Греноблі. Доля музичних інструментів Гната Мартиновича, що залишилися в важких скринях під час цього шляху, згодом була втрачена, і й досі невідомо, чи не зберігаються вони десь у Європі.
Наприкінці 80-х років, у 1989 році, на запрошення знімальної групи фільму за повістю Гната Хоткевича «Камінна душа» Галина приїхала до Києва на прем’єру стрічки. Саме під час цього приїзду вона вперше після багатьох десятиліть зустрілася з родичами в Україні й відтоді підтримувала з ними тісні родинні зв’язки, приїжджаючи на батьківщину щороку.
— Тобто у Європі таки збереглися осередки, де підтримували традицію гри на бандурі?
— Українська справа за кордоном трималася на особистостях. Люди гуртувалися між собою, незважаючи на країни й кордони. Серед таких постатей — бандурист Юрій Дубицький, який мешкає в Баварії, поблизу Мюнхена.
Його дід Яків Протопопов — унікальний бас-октавіст, старійшина Полтавської капели бандуристів. Разом із Григорієм Китастим у числі «Хороброї сімнадцятки» він потрапив до таборів примусової праці в Німеччині. Яків Федорович помер у Німеччині 1944 року, а його родина не виїжджала до США. Онук Юрій народився вже 1950 року в Німеччині й пішов шляхом свого діда. Гри на бандурі він навчався у Мирослава Дяковського, який очолював Українську службу Радіо Свобода в Мюнхені, який майстрував бандури поруч із Семеном Ластовичем-Чулівським, а гри на бандурі навчався у Зіновія Штокалка.
Юрій Дубицький був учасником ансамблю «Бандура» (фр. Ensemble Bandoura) — українсько-французького колективу, створеного 1974 року у Франції, що став єдиним на той час у Західній Європі ансамблем, який поєднував бандуру з іншими інструментами. Працюючи на перетині української традиції та французького культурного середовища, ансамбль сформував один із ранніх зразків української world music у Європі. Колектив записав дві вінілові платівки з українським фольклорним репертуаром у сучасних ансамблевих аранжуваннях. Разом із Юрієм Дубицьким у складі ансамблю на бандурі грав Стефан Бухта.
Саме завдяки цим людям зберігалася школа, яка великою мірою втрачена сьогодні в Україні й яку шанобливо називаємо old school.
Володимир Войт та Тьєрі Ерко (Thierry Hercod) — фото надав Володимир Войт
— Ви згадували, що серед шанувальників гри на бандурі у Західній Європі є не тільки етнічні українці…
— У 1996 році вийшов документальний фільм «Кобзарі України» (виробництва Центру телепродукції RTBF у Брюсселі та компанії Wannabee S.A.). Зйомки відбувалися в Україні у 1993 році. Так от — ведучим і репортером фільму став Тьєрі Ерко (Thierry Hercod) — швейцарець, який тривалий час мешкав у Брюсселі. Він навчався гри на бандурі у Юрія Дубицького та Стефана Бухти, певний час долучався до діяльності ансамблю «Бандура» і, не маючи українського походження, керувався щирою зацікавленістю українською культурою. Працюючи в Музеї музичних інструментів у Брюсселі, він увійшов у коло європейських бандуристів.
У фільмі Тьєрі Ерко записав розповідь Галини Хоткевич про її батька. А також провів декілька інтерв’ю, записавши унікальних бандуристів в Україні. Завдяки цій стрічці збережено уривки розмов з бандуристом із Вінничини Володимиром Перепелюком, який колись працював у Народному хорі під керівництвом Григорія Верьовки (з 1940-х років), із Миколою Будником в Ірпені, професором Василем Герасименком, Богданом Жеплинським у Львові та багатьма іншими.
Кілька років тому ми познайомилися особисто: 1 грудня Тьєрі Ерко спеціально приїхав до Парижа, щоб відвідати концерт відкриття Сезону України та зустрітися зі мною. Сьогодні він мешкає на півдні Франції, у Провансі; замовив новий концертний інструмент у чернігівського майстра Олександра Бешуна, яким дуже задоволений, і грає на цій бандурі всюди, іноді просто на вулицях.
Володимир Войт, Наталя Гузенко-Будьє, Андрій Курков — фото надав Володимир Войт
— Після концерту вже минуло більше місяця. Які ваші подальші творчі плани?
— Наприкінці грудня у Львівському театрі ляльок відбулися два покази вистави «Вертеп. Сон на Різдво» Мистецького об’єднання «Хвиля» Миколи Набоки у постановці режисера Дані Мандзюка, де я грав і музично супроводжував театральне дійство.
У 20-х числах лютого, в межах відзначення 100-річчя Полтавської капели бандуристів — унікального колективу в історії бандурного мистецтва, що існував у 1925–1934 роках і чий творчий рівень та значення досі залишаються неповтореними, — відбудеться показ документального фільму канадського режисера Ореста Сушка «Хоробра сімнадцятка».
Протягом минулого року покази стрічки вже відбулися у Львові, Києві та Харкові. Перед переглядом звучить коротка вступна розповідь про створення фільму, його героїв і режисера, а також демонстрація звучання бандури у музичних фрагментах, що стали саундтреком стрічки. Після показу — розмова з режисером і обговорення, яке традиційно викликає багато запитань у глядачів.
Особливого символічного виміру цій події додає те, що п’ятеро ключових артистів Полтавської капели бандуристів увійшли до основного складу легендарної «Хороброї сімнадцятки». Саме тому історія, розказана у фільмі, є не лише оповіддю про мистецьку групу під керівництвом Григорія Китастого, яка пройшла шлях німецьких таборів, а згодом опинилася у США, але й прямим продовженням історичної лінії Полтавської капели бандуристів.
Також я отримав запрошення взяти участь у концерті музики композитора Максима Коломійця, що відбудеться 26 лютого в Національній філармонії України. Програму виконуватиме Київський камерний оркестр під орудою Наталії Пономарчук, а я представлю сольний твір на бандурі «I saw your reflection in the mirror”, яким Максим написав спеціально для мене. Нині я зосереджений на підготовці до цього виступу, а також на нових проєктах, пов’язаних із сучасною українською музикою.
Після концерту в Парижі ми з Богданою Півненко обговорили ідею проєкту з музики Гната Хоткевича, у якому бандура зразка 1929 року звучала б разом із камерним оркестром «Київська камерата». Ми легко знайшли спільну мову — виявилося, що пані Богдана дуже любить «Гомін степів» Григорія Китастого. Тож щиро сподіваюся, що такий проєкт у близькій перспективі відбудеться.
До речі, я пропонував організаторам Сезону України провести в межах цієї програми показ фільму «Хоробра сімнадцятка», адже стрічка має французькі субтитри й англійський дубляж, а формат події дозволяє поєднати перегляд із моїм сольним концертом. Конкретних пропозицій у межах Сезону поки немає, але вірю, що згодом вдасться презентувати французькій публіці — і не лише їй — історію бандури.
До слова, коли у Парижі мене викликали на поклін, я підняв інструмент до залу. Бо захоплені вигуки «о-ла-ла» — це було для бандури. Вона була центром мого виступу.
Читайте також:
Музика під час війни: бандурист Володимир Войт розповів, як змінюється сприйняття історії, коли історія стає сьогоденням.
Наталка МАРКІВ
