Фото: Getty Images
Журналіст заявив, що розголос про незаконно утримуваних медійників впливає на умови їхнього перебування і може стримувати жорстоке поводження.
Під час круглого столу в Офісі Омбудсмена України журналіст Дмитро Хилюк, який пережив російський полон, закликав медіа і міжнародну спільноту не зменшувати увагу до теми незаконно утримуваних журналістів.
Він наголосив, що публічність має реальний вплив на ситуацію в місцях утримання.
«Розголос про полонених доходить до місць утримання. Логіка така в них: раз про людину ніде не згадують, значить вона нікому не потрібна, її можна бити, мучити. Якщо ж до них доходить якась інформація, що про людину знають, пам’ятають та чекають, то в них починає виникати сумнів. Це застереження виникає на рівні виконавців, мовляв, краще цю людину сильно не пресувати, раптом прилетить від керівництва», — розповідає Дмитро Хилюк.
За словами Хилюка, навіть часткові зміни в умовах утримання можуть бути пов’язані саме з підвищеною увагою до конкретних людей.
Журналіст навів власний досвід після повернення з російської неволі у 2025 році.
«Одразу ж після звільнення ми з ексмером Херсону Володимиром Миколаєнком почали розповідати про полон, умови та ставлення там. І от нещодавно додому також повернувся нацгвардієць, ми з ним перебували майже пів року в одній камері. Він розповів, що як тільки ми з Володимиром поїхали додому, умови утримання змінилися. Там важко завжди, але зміни були», — ділиться медійник.
Дмитро Хилюк під час круглого столу в Офісі Омбудсмена. Фото: Олександра Плакіна
Дмитро відверто зізнається, що пов’язує це саме з публічним розголосом.
«Військовий розповів, що людей перестали мучити фізичними вправами зранку по 40 хвилин, додавати якусь олію в ту „бурду“, яку вони подають їсти. Перестали вмикати гучно музику, бо в камері або коридорі стоїть колонка, а о 6:00 ранку був підйом під радянські пісні на повну гучність. Можна було просто з глузду з’їхати, бо щоб розмовляти з сусідом, треба інколи кричати на вухо, щоб щось почути», — пригадує розмову зі звільненим військовим Дмитро Хилюк.
Він підкреслив, що для багатьох ув’язнених будь-яке полегшення умов є критично важливим.
«Коли є навіть найменші зміни — це має значення. Це питання виживання. І якщо публічність може хоча б трохи вплинути, то це потрібно використовувати. Звісно це „покращення“ не про те, що полоненим почали умовно давати цукерки, це просто про те, що стали менше мучити», — наголошує медійник.
Також Дмитро Хилюк розповів про взаємодію з Червоним Хрестом, який з його слів, ймовірно, був російським.
«Вони давали нам заповнити картку, на якій була вказана адреса офісу в Москві. Це були дві жінки та один чоловік, говорили російською з акцентом. Вони були у нас в камері, тоді там перебувало 12-15 людей, половина з них — цивільні. Це їх ніяк не вразило, навіть коли я сказав, що журналіст. Загалом вони лише підтвердили моє перебування в полоні, передавши повідомлення телефоном.
Формально вони виконали свою місію, на прощання представники сказали, що нададуть нам книги, настільні ігри та тексти Женевських конвенцій. Надають по сьогоднішній день, а єдине, що ми отримали — тюбик пасти та зубну щітку. І то, це в нашій камері кожному дісталося, інші хлопці розповідали, що цей тюбик і щітка були на двох», — пригадує журналіст.
Окремо Дмитро Хилюк акцентував, що сьогодні десятки його колег залишаються у полоні без можливості говорити про себе.
«Я можу стати голосом тих 26 журналістів, які досі перебувають у російських тюрмах. Вони не мають можливості бути почутими, саме тому ми повинні говорити про них», — каже журналіст.
Більше про історію Дмитра Хилюка читайте в інтерв’ю «Вечірнього Києва».
Олександра ПЛАКІНА
