Коридорами Нагірної, 22. Фото автора
У старій будівлі колишнього Київського інституту автоматики майже шість років творять художники. Щомісяця вони влаштовують «Дня відкритих майстерень» — формат, який дозволяє відвідувачам безпосередньо побачити мистецький процес.
7 березня, вже у 32-й раз, у Києві відбулася подія, яка відкриває сучасне мистецтво не лише у вигляді готових експозицій, а дає можливість зануритися у процес його народження.
«День відкритих майстерень» на Нагірній 22 — це можливість зазирнути у світ роздумів, мрій тих, хто навряд чи напише класичний за формою пейзаж. У цьому місці митці, видається так, уявляють життя по-іншому.
У старій будівлі колишнього Київського інституту автоматики художники влаштувалися без сумлінь та сорому, та кидають виклик класичному уявленню про мистецтво. Високі темні коридори колишнього наукового закладу подекуди доповнюють андеграундний напрямок, поєднуючи неможливе.
Майстерня після ворожого удару. Фото автора
На підлозі — гори штукатурки, шибки повилітали разом із рамами.
«Це не інсталяція, це росіяни вдарили ракетою й зіпсували мою майстерню», — каже один із митців.
Перші майстерні, як кажуть сторожили цього місця, облаштували шість років тому. Завдяки порівняно доступній вартості оренди, у будівлю почала стікатися творча спільнота незалежних, молодих художників. Зараз тут працює майже тридцять майстерень.
«Я вчилася в Академії мистецтв, зараз викладаю й у нас завдання на семестр оголена натура — що нам робити? Це наше завдання — намалювати, зрозуміти анатомію тіла. Й це не тільки про тіні й світло, не тільки про оголеність та сексуальність. Це про розуміння гармонії, естетики, високого мистецтва», — каже про свої роботи художниця Ліза Дерев`янко-Мудрук.
Вона розмірковує над тим, що важливіше — концепція, чи посил у кожній роботі? За словами художниці, у творчості немає простих шляхів та рішень.
«Наприклад, є жанр — портрет. Всі бояться його малювати, бо має бути схожість. Але чи варто митцю цього боятися та уникати можливості написати те, що найбільше лякає?» — ставить собі питання Ліза та обіцяє розкрити його у своїх подальших роботах.
Робота в майстерні Іванни Самойленко. Фото автора
Масивна, радянських часів будівля по вулиці Нагірній, 22 розташована в районі Татарки. Без сумніву сьогодні це столичний епіцентр неформальних мистецьких просторів Києва. Митці, що тут працюють, представляють різні напрями сучасного мистецтва: живопис, графіку, скульптуру, інсталяцію, фотографію та медіаарт.
Важливою особливістю простору є саме студійний формат. Це не галерея у звичному сенсі, а місце, де мистецтво створюється щодня. Фактично, художник дозволяє відвідувачу бути частиною творчого процесу. Всі підказки, поради сприймають дуже серйозно та ведуть дискусії.
Євген Білоусов. Фото автора
Художник Євген Білоусов розмістив свої фотороботи прямо у коридорі до власної майстерні. Він експериментує із розумінням цнотливості, еротики, тіла та моралі. За основу для своїх робіт обрав образ грудей, точніше її центральної частини.
«Інстаграм нас блокує за сосок. Сосок — це що? Якийсь такий тригер? Й ми починаємо про це замислюватися. Досліджуємо сосок як еротику. Та яка це еротика? У мене на стіні зараз висять фотографії 70 сосків. Буде ще більше. Тут не зрозумієш відразу, де жіноча, де чоловіча натура. Щобільше, якщо говорити словами мистецької уяви — ця частина тіла схожа на галактику, наш всесвіт. Ми все наше життя гортаємося навколо цих символів життя. Тоді у чому сенс заборони?» — розмірковує Євген.
Під час експериментів із негативами він каже, що розуміє більше «чорно-білий» світ контрастів, який як «негатив та позитив» нашого життя.
Євген Білоусов. Фото автора
«Колір — це емоція, чорне-біле — контраст та натура. Якщо у нас слова у книгах будуть написані різного кольору? Ми колір убрали, дивимося й бачимо, що відразу додаються характеристики: опис, людина, душа, вік, форми тощо», — підкреслює Євген Білоусов.
Дехто із відвідувачів сюди приходить, щоб побачити, як й куди розвивається сучасна, модернова та творча думка молодих митців.
«Зайшла до колег, подивитися. Цікаво! Тут справжня атмосфера молодості, натхнення, життя. Розумію, що естетам класичних форм та „шкільного“ живопису тут буде ніяково, але це життя. Воно буяє фантазією, святом, незвичним», — каже художниця Світлана Омельченко.
Вона погоджується з тим, що тут навряд чи знайдеш роботи майстрів за класичним уявленням. Пейзажі, натюрморти або полотна з античного життя.
«Але від того, що люди уявляють прекрасне по-іншому, мистецтво не стає гіршим. Навпаки. Я б назвала деякі тут роботи авангардистськими. Вони потрібні класичним формам, вони друге крило, без якого не уявити життя», без них також Це авангардне крило розвитку, без нього у живописі не обійтись», — вважає Світлана Омельченко.
Варто сказати, що подібні події мають важливе значення для розвитку мистецької сцени столиці.
Майстерні, відкриті для відвідувачів творчі простори дозволяють митцям показувати свої роботи без галерейних посередників, а глядачам — відкривати для себе нові імена та краще розуміти сучасне українське мистецтво.
Читайте також:
- Силует людини на квітковому фоні: київська художниця Леся Бабляк перетворює біль війни на мистецтво. Виставка «Жити життя» — це не просто мистецький проєкт, а щира спроба осмислити реальність, у якій біль, надія і краса співіснують у кожному дні.
Тарас БУРНОС, спеціально для «Вечірнього Києва»
