Акторка театру і кіно Наталка Денисенко. Фото: Олексій Самсонов
Після повномасштабного вторгнення Наталка Денисенко пережила розлучення, переосмислила себе, почала збирати повні зали на благодійних поетичних вечорах і взялася за найособистіший творчий проєкт у своєму житті — моновиставу «Про що мовчить жінка?».
В інтерв’ю «Вечірньому Києву» акторка театру і кіно розповіла, чому поезія здатна лікувати, навіщо сьогодні говорити про жіночий досвід і що хотіла б залишити після себе значно більше, ніж ролі в кіно.
Під час інтерв’ю
ПОЗА РОЛЯМИ
— Якби завтра з вашого життя зникло акторство, що залишилося б незмінним? Хто Наталка Денисенко поза сценою, без професії?
— Мені здається, люди дуже мало знають про мене справжню. Вони знають образ акторки, який бачать на екрані чи в соцмережах. Але кожна людина набагато глибша за будь-яку професію.
Я багато років працюю над собою, ходжу в терапію, займаюся самопізнанням. І знаєте що? Я досі не можу сказати, що знаю себе до кінця.
Нещодавно психолог поставила мені просте запитання: «Хто ти?» Перша відповідь, яка виникла в голові, — акторка. Але це ж лише професія.
Насамперед я — жінка. Така сама українська жінка, як мільйони інших. Я теж прокидаюся від вибухів, ховаюся з дитиною під час обстрілів, думаю, що приготувати на вечерю, рахую гроші, переживаю за своїх близьких.
Мені дуже хочеться, щоб люди розуміли: я не живу в якомусь окремому світі. Я проживаю ту саму війну, ті самі страхи й ті самі втрати, що й більшість українських жінок.
— Який момент у житті змусив вас найсильніше подорослішати?
— Без сумніву, 2025 рік. Це був рік мого розлучення і дуже великої внутрішньої трансформації. До того я була людиною з відкритим серцем: мені хотілося всіх любити, всім довіряти, усе розповідати.
Потім життя змусило мене подорослішати. Я ніби посадила свою внутрішню дитину в безпечне місце і вперше навчилася захищати себе. Не тому, що стала жорсткішою. Просто зрозуміла: якщо цього не зроблю я, цього не зробить ніхто.
— Попри все пережите, ви все одно справляєте враження дуже світлої людини. Це риса характеру чи свідомий вибір?
— Думаю, і те, й інше. Я справді вірю, що в моєму житті є дуже сильний Божий захист. Неважливо, як це назвати — Бог, Всесвіт чи янголи. Але багато разів у житті я виходила з ситуацій, у яких, здавалося б, не мала вийти.
І ще я свідомо обираю вдячність. Навіть коли стається щось погане, я намагаюся знайти, за що можу подякувати. Якщо почуваюся зле — дякую, що маю руки й ноги. Якщо мене хтось образив — думаю, який урок я зараз проходжу.
Це не означає, що я не плачу чи не страждаю. Просто я не хочу дозволити болю зробити мене злою людиною.
«Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЛЮДЯМ ЦЕ ПОТРІБНО»
— Наталіє, для багатьох українців ви сьогодні не лише акторка, а й людина, яка популяризує сучасну українську поезію. Саме завдяки проєкту «Наталка-Читалка» чимало людей відкрили для себе нових авторів. Як народилася ця ідея?
— Насправді все почалося ще до повномасштабної війни. Я дуже люблю поезію ще зі студентських років. Завжди читала вірші для себе, записувала їх, ділилася ними в соцмережах.
Потім я зрозуміла, що людям це відгукується. Вони писали: «Дякую, я вперше почула цей вірш», «Я відкрила для себе цього автора», «Ви змусили мене плакати».
Тоді й народилася «Наталка-Читалка». Спочатку це були просто відео, але згодом проєкт став набагато більшим.
«Поезією захоплювалася з дитинства»
— Війна змінила його?
— Повністю. Я зрозуміла, що зараз мистецтво не може існувати окремо від реальності. Хотілося, щоб поезія не лише зворушувала, а й допомагала.
Так з’явилися благодійні поетичні вечори. Перший ми організували майже спонтанно. Якщо чесно, я дуже хвилювалася, чи взагалі хтось прийде. Здавалося, що під час війни людям не до поезії. Але сталося навпаки.
Зала була повна. І тоді я зрозуміла: людям сьогодні неймовірно потрібна культура. Вона не менш важлива, ніж усе інше, бо допомагає втриматися всередині.
Спочатку завдяки цьому проєкту ми збирали кошти для підрозділу мого колишнього чоловіка — на прилади нічного бачення. Потім, коли хлопці потрапили під обстріл, організували збір на їхню реабілітацію. А згодом я зрозуміла, що хочу допомагати ще й жінкам, які постраждали від війни. Саме тоді почала збирати кошти на їхню психологічну та фізичну реабілітацію.
— Що ви найчастіше бачили в очах людей після таких зустрічей?
— Полегшення. До мене підходили люди й казали: «Наче стало легше дихати». Хтось плакав. Хтось обіймав. Хтось просто мовчав.
І я тоді ще раз переконалася, що поезія — це не про красиві слова. Вона допомагає прожити те, для чого іноді не знаходиться звичайних слів. Особливо зараз, коли всі ми носимо в собі дуже багато болю.
— Чому, на вашу думку, саме поезія так сильно відгукується людям під час війни?
— Бо вона говорить із серцем. У повсякденному житті ми звикли приховувати свої емоції. Кажемо, що все добре, тримаємося, працюємо далі.
А поезія дозволяє хоча б на кілька хвилин перестати бути сильним. Вона ніби промовляє за тебе те, що ти сам не можеш сформулювати. І мені здається, саме тому сьогодні вона потрібна українцям більше, ніж будь-коли.
Останні вечір проєкту «Наталка-Читалка». Фото: фейсбук Наталки Денисенко
Останні вечір проєкту «Наталка-Читалка». Фото: фейсбук Наталки Денисенко
— Одного разу ви сказали дуже цікаву фразу: «Я не хочу, щоб після мене залишилися лише ролі». Що ви мали на увазі?
— Я дуже люблю свою професію. Але ролі — це те, що рано чи пізно залишиться в архіві. Мені хочеться, щоб після мене залишилося щось більше.
Якщо хоча б одна людина після моїх читань почала читати українську поезію, відкрила для себе сучасного автора або просто стала трохи добрішою — значить, усе це було недаремно. Для мене це і є справжня цінність.
ХОТІЛОСЯ БІЛЬШОГО
— У певний момент «Наталка-Читалка» перестала бути лише проєктом із читання віршів. Коли ви зрозуміли, що настав час для чогось більшого?
— Мабуть, тоді, коли мені запропонували стати упорядницею книги «Голос світла» від «Книголав».
Я перечитала величезну кількість творів сучасних українських поетів і поеток, добирала тексти, які найбільше відгукувалися. Це був дуже глибокий процес.
Фото: фейсбук Наталки Денисенко
Збірка віршів сучасних поетів «Голос світла». Фото: фейсбук Наталки Денисенко
І саме тоді я зрозуміла: ці вірші повинні жити не лише на сторінках книги чи у форматі читань. Вони мають звучати зі сцени. Саме так і почала народжуватися ідея моновистави. Всередині з’явилося відчуття, що настав час рухатися далі.
— Що означає це «далі»?
— Мені захотілося створити щось більше. Не просто вечір читання поезії, а повноцінну виставу, з якою можна було б приїжджати в різні міста України. А, можливо, і не лише України.
Мені дуже хочеться зустрічатися з людьми. Після вистави не просто вклонитися й піти за лаштунки, а залишитися, поговорити, обійняти тих, кому це потрібно. Бо сьогодні ми всі дуже потребуємо живого контакту.
— Тобто для вас це не просто театральний проєкт?
— Ні. Для мене це набагато більше. Мені хочеться, щоб жінки приходили на цю виставу й упізнавали себе. Щоб вони виходили із зали з відчуттям, що вони не самі.
Бо дуже багато речей ми проживаємо мовчки. Іноді нам здається, що тільки ми так відчуваємо. Насправді — ні.
— Про що ця вистава?
— Про жінку. Про її любов, материнство, очікування, втрати, війну, самотність і відродження. Про те, що навіть після найтемнішого періоду життя можна знову знайти себе.
Мені дуже хочеться, щоб кожна жінка впізнала в цій історії себе. Це точно не буде автобіографічна вистава про Наталку Денисенко. Так, у ній є частина мого досвіду, але набагато важливіше для мене інше — щоб кожна жінка знайшла в ній щось своє.
Можливо, це буде історія про кохання. Для когось — про материнство. Для когось — про очікування, втрату чи самотність.
Я хочу, щоб жінка, виходячи із зали, подумала: «Я не одна. Те, що зі мною відбувається, вже проживали сотні, тисячі інших жінок».
До речі, прем’єра моновистави «Про що мовчить жінка» відбудеться 8 листопада. Тож, користуючись нагодою, запрошує на неї всіх, хто готовий до щирої розмови — і жінок, і чоловіків.
Про прем’єру поетичної моновистави «Про що мовчить жінка?»
«МОГО АКТОРСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВИСТАЧИТЬ ЩЕ НА ДУЖЕ БАГАТО»
— Наталіє, вас добре знають за романтичними комедіями «Коли ти вийдеш заміж?» і «Коли ти розлучишся?». Водночас останніми роками українське кіно дедалі частіше звертається до теми війни. Чи є сьогодні місце для легкого жанру?
— Я переконана, що все має бути в балансі. Ми не можемо постійно жити лише болем і трагедіями. Так, сьогодні дуже важливо знімати чесне кіно про війну, але людям так само потрібна можливість хоча б на дві години відволіктися, посміятися, провести час із близькими.
Комедія — це не втеча від реальності. Це можливість відновитися, щоб потім знову мати сили жити, працювати й боротися. Саме тому я вважаю, що в українському кіно мають бути різні жанри.
Під час зйомок «Коли ти розлучишся». Фото: ФБ Наталки Денисенко
Під час зйомок «Коли ти розлучишся». Фото: ФБ Наталки Денисенко
— Після стількох ролей у кіно й серіалах у вас ще залишилося професійне відчуття, що є куди рости?
— Абсолютно. Іноді я приходжу на знімальний майданчик і ловлю себе на думці: мого акторського потенціалу ще вистачить на дуже багато. Просто дайте мені хорошу роль. Я знаю, що можу значно більше, ніж уже показала.
— У вас є акторська мрія?
— Мені дуже хотілося б спробувати себе в ролі, яка кардинально відрізняється від тих, що я звикла виконувати. Глядачі знають мене переважно як комедійну актрису, але я впевнено почуваюся і в драматичному матеріалі. Театр це доводить: наприклад, я граю бабусю настільки переконливо, що після вистави мене просто не впізнають.
Без зайвої скромності можу сказати, що я професіонал своєї справи. Але в кіно мені дуже хочеться зазирнути в темніші, складніші ролі. Мене захоплює рівень трансформації Шарліз Терон у фільмі «Монстр», де вона втілила жінку з глибокими психологічними травмами. Ось такі нетипові, складні персонажі мене сьогодні найбільше цікавлять.
— Тобто ви готові експериментувати?
— Безумовно. Багато режисерів і колег кажуть, що моя сила в тому, що я не боюся бути смішною, незручною чи навіть некрасивою в кадрі. Багато акторок прагнуть завжди залишатися красивими героїнями, а мені набагато цікавіше бути справжньою. Хочу ролей, які дозволять відкрити мене для глядача з абсолютно нового боку.
З колегами на сцені театру
— А є режисер, з яким ви мрієте попрацювати?
— Звісно, хотілося б попрацювати з Квентіном Тарантіно. (Усміхається) Одного разу в компанії знайомий розповів, що особисто знайомий із ним. І тоді я подумала: насправді наші мрії набагато ближчі, ніж здається. Тож чому ні?
Мені взагалі хотілося б зіграти у великому міжнародному проєкті. Я дуже радію, коли українські актори виходять на світовий рівень.
— Українські актори дедалі частіше заявляють про себе за кордоном. Це вже тенденція?
— Думаю, так. Подивіться хоча б на Сашу Рудинського. Коли він почав зніматися в міжнародних проєктах, вся країна ним пишалася. І це абсолютно заслужено.
Я взагалі вважаю, що в Україні дуже багато акторів світового рівня. Просто довгі роки ми самі їх недооцінювали. Парадоксально, але саме повномасштабна війна змусила нас більше цінувати своє — своїх акторів, режисерів, українське кіно. Ми перестали озиратися на російський продукт і нарешті побачили, скільки талановитих людей є поруч.
— Хто з українських акторів для вас є прикладом професіоналізму?
— Я дуже захоплююся Лесею Жураківською. Це неймовірна акторка.
Окрема людина для мене — Ольга Сумська. Ми багато працювали разом і в театрі, і в кіно. Для мене вона не просто легенда, а приклад неймовірної дисципліни. Після переїздів, безсонних ночей, навіть із поганим самопочуттям вона виходить на сцену і працює на максимум.
І, звичайно, Станіслав Боклан. Ми стільки разів грали разом, що він уже встиг побути моїм чоловіком, батьком і навіть дідусем (Сміється).
Він професіонал. У кожному кадрі викладається на сто відсотків, дуже тонко працює над роллю й так само вимогливо ставиться до всієї команди. Для мене це приклад справжнього ставлення до професії.
Нещодавно мені пощастило попрацювати й із Віктором Андрієнком. Це теж особливий досвід. У дитинстві я дивилася його по телевізору, а тепер ми вже разом стоїмо в кадрі.
ЯКОГО КІНО БРАКУЄ В УКРАЇНІ
— Український кінематограф сьогодні активно розвивається. Але якого кіно нам, на вашу думку, усе ще не вистачає?
— Передусім дитячого. Саме тому мене дуже тішить поява таких проєктів, як «Хрещатик, 48/2». Мій друг Олексій Комаровський уже працює над продовженням, і це чудова новина. Мене в другій частині вже не буде, але я дуже хочу, щоб таких фільмів ставало більше. Мій син із величезним задоволенням дивився цю картину, а якісного українського кіно для дітей у нас досі дуже мало.
Ще мені бракує масштабного історичного кіно. Не обов’язково лише про війну чи героїзм. Хотілося б побачити красиві історії кохання на тлі української історії — із сильними персонажами, великими почуттями, неймовірними костюмами. Такі фільми потребують великих бюджетів, але я дуже хочу, щоб вони з’являлися.
— Які українські прем’єри останнього часу вас особливо вразили?
— Мене дуже зворушив фільм «Ну, мам». Я, чесно кажучи, проплакала майже всю стрічку. Це дуже сильна історія.
Мені дуже подобається те, що робить Євген Таллер. Вважаю, що він дуже талановитий.
Також мені подобається, наскільки різноманітним стає українське кіно. Наприклад, «50 відтінків спокуси» — дуже незвична, майже артхаусна робота. Це не зовсім мій жанр, але мені імпонує, що в українському кіно з’являються такі сміливі експерименти.
А «Кіллхаус» Любомира Левицького взагалі справив на мене враження проєкту голлівудського рівня.
Мені подобається, що українське кіно не стоїть на місці. З’являються різні жанри, нові режисери, сміливі проєкти. І це найважливіше — ми рухаємося вперед. Не деградуємо, а розвиваємося.
ПРО ВЕСІЛЛЯ І АМБІТНІ ПЛАНИ
— Наталіє, ви зараз наречена. Як триває підготовка до весілля?
— Дуже активно. (Усміхається) Якщо чесно, у пріоритеті зараз навіть не весілля, а моя вистава. Я одразу сказала Юрію (Юрій Ярошенко — майбутній чоловік Наталки Денисенко — ред.): є гарна дата — давай не зволікати, бо далі буде дуже багато роботи.
Весілля буде вже зовсім скоро. Воно буде камерним — лише найближчі рідні, друзі й колеги. Ми хочемо, щоб це був передусім наш день, без зайвого пафосу.
Наталка Денисенко розповіла про підготовку до весілля
А вже після святкування плануємо невелику подорож Україною разом із дітьми. Хоча я знаю себе — навіть там думками повертатимуся до вистави.
— Виходить, Юрій уже змирився, що доведеться ділити вас із роботою?
— (Сміється) Думаю, так. Ба більше, тепер він сам став частиною цього процесу. Юра дуже хороший організатор, підприємець, і зараз допомагає мені з виставою. Без його підтримки мені було б набагато складніше.
Мабуть, ніхто так не вірить у цей проєкт, як він. І для мене це дуже цінно.
Наталія зі своїм нареченим Юрієм. Фото: фейсбук Наталки Денисенко
ДЛЯ МЕНЕ ЩАСТЯ — ЦЕ ВДЯЧНІСТЬ
— Ви сьогодні не лише акторка театру й кіно. Ви популяризуєте сучасну українську поезію і навіть самі пишете вірші, працюєте над моновиставою «Про що мовчить жінка», багато говорите про внутрішню силу жінок. Якщо через багато років про Наталку Денисенко написали б лише одне речення в підручнику з історії української культури, яким би ви хотіли його побачити?
— Мабуть, мені б дуже хотілося, щоб написали: саме вона допомогла змінити ставлення до жінки в українському суспільстві. Щоб завдяки тому, що я робила, жінки більше повірили в себе, перестали боятися бути собою, зрозуміли, що вони можуть більше, ніж їм здається. Напевно, це було б для мене найцінніше.
— Після всіх змін, які сталися у вашому житті, що для вас сьогодні означає бути щасливою?
— Для мене щастя — це вдячність. Я можу чесно сказати, що почуваюся щасливою завжди. Навіть коли щось не виходить, коли стикаюся з хейтом чи труднощами, мені все одно є за що дякувати.
За те, що живі мої батьки. За те, що здоровий мій син. За можливість працювати, творити, обіймати близьких, просто пити ранкову каву. Війна дуже гостро нагадала нам, що нічого в цьому житті не належить нам назавжди і ми не можемо контролювати майже нічого. Саме тому кожна звичайна мить набуває особливої цінності.
Мені здається, саме вдячність і віра допомагають триматися.
— І наостанок. Що б ви хотіли, аби люди відчували після зустрічі з вами — чи то на сцені, чи в кіно, чи просто в житті?
— Мені дуже приємно, коли кажуть, що я надихаю. Це, мабуть, найкраще, що можна зробити своїм талантом, — допомогти комусь повірити в себе чи змінити своє життя.
Але найбільше мені хочеться, щоб після зустрічі зі мною люди відчували внутрішній спокій. Думаю, сьогодні це одна з найцінніших речей, яку ми можемо подарувати одне одному.
***Дякуємо книгарні «Сяйво» за чудову локацію та гостинність.
Афіша майбутньої вистави
Також читайте:
- «Ми всі працюємо на один бренд — українське кіно»: Олексій Комаровський про інтуїцію, ризик і нові сенси.
Сніжана БОЖОК
