Наталія Берікашвілі. Колаж: Оксани Гладкевич. Фото: Бориса Корпусенка
Під час повномасштабної війни українська система охорони здоров’я працює без пауз — під обстрілами, з напливом пацієнтів і обмеженими ресурсами.
У цих умовах робота лікаря виходить за межі суто медичної практики. Це також про організацію процесів, швидкі рішення і відповідальність за пацієнтів у ситуаціях, коли стандартні підходи не завжди працюють.
В інтерв’ю директорка КНП «Консультаційно-діагностичного центру» Шевченківського району, Заслужена лікарка України Наталія Берікашвілі розповідає про свій шлях у професії — від медсестри до управління великою лікарнею, про щоденну роботу медиків під час війни та виклики, з якими стикається система охорони здоров’я.
Вже 13 років вона очолює провідний медцентр та керує колективом з понад 800 медиків. У розмові вона ділиться своїм баченням сучасної медицини, ролі лікаря під час війни та пояснює, чому без поваги до пацієнта не працює жодна реформа.
Під час інтерв’ю
— Пані Наталю, розкажіть, будь ласка, як ви обрали медицину. Це було усвідомлене рішення чи радше внутрішнє відчуття з дитинства? Чи були у вашій родині лікарі, які могли вплинути на цей вибір?
— У моїй родині не було жодного лікаря — це був повністю мій особистий вибір. І, чесно кажучи, він сформувався дуже рано. Я не пам’ятаю, щоб мріяла про якісь інші професії — не хотіла бути ні космонавтом, ні поліцейською, ні вчителькою, як це часто буває у дітей. Я просто завжди знала: буду лікарем.
Чому саме так — навіть зараз не можу пояснити. Але це було дуже чітке внутрішнє відчуття. Можливо, йшлося не стільки про саму професію лікаря, скільки про бажання допомагати людям, лікувати.
Я добре пам’ятаю, що в дитинстві обожнювала «набори лікаря» — лікувала батьків, друзів, свої іграшки. Це було щиро і по-справжньому захоплювало.
Після дев’ятого класу я вступила до медичного училища в Києві. Потім працювала медичною сестрою. І лише через три роки практики остаточно зрозуміла: хочу більшого — хочу бути лікарем. Тоді вступила до медичного університету.
Сьогодні я точно знаю: це моя професія. Я отримую від неї величезне задоволення.
— Ви працюєте акушером-гінекологом багато років. Що для вас найцінніше у цій роботі?
— Це дуже особлива професія. Інколи я дивлюся пости своїх пацієнток у соцмережах і кажу чоловікові: «Дивись, моя дитина вже пішла до школи» або «моя дитина вступила в університет».
Мій чоловік спочатку реагував дещо емоційно, казав: «Це не твоя дитина, твоя дитина ось тут, поруч, у сусідній кімнаті». Але для мене — це все мої діти (усміхається). Я надзвичайно радію їхнім успіхам. Я стежу за кожним із них, за їхнім життям.
Я пам’ятаю історії кожної родини, спостерігаю за їхнім життям. І коли бачиш, що ці діти виростають щасливими — це неймовірне відчуття.
Я не приймала пологи — працювала акушером-гінекологом у жіночій консультації. Але можу гордо сказати: я хрещена мати для 25 дітей. Коли прийшла працювати після інтернатури, у мене не було жодного хрещеника. А сьогодні — це діти, до появи яких на світ я причетна.
Я щаслива від того, що ці люди залишаються зі мною на зв’язку, що я можу бачити, як вони ростуть, як складається їхнє життя. Це дуже особливе відчуття — бути частиною цієї історії.
І саме тому я переконана: сімейний лікар має супроводжувати родину. Коли ми досягнемо цього рівня, коли медицина стане справді партнерською, — тоді ми житимемо в країні, де українці будуть здоровими.
ВІД МЕДСЕСТРИ ДО УПРАВЛІННЯ КОНСУЛЬТАЦІЙНО-ДІАГНОСТИЧНИМ ЦЕНТРОМ
— Ви пройшли весь шлях — від медичної сестри до керівниці. Наскільки це допомагає вам сьогодні в управлінні лікарнею?
— Я знаю систему зсередини — буквально кожен її етап. І, чесно кажучи, іноді моїм колегам зі мною непросто (усміхається).
Я працювала ще в ті часи, коли не було одноразових інструментів, коли все оброблялося вручну. Я знаю, що таке санітарно-гігієнічний режим, як має працювати реєстратура, молодший медичний персонал.
Для мене медицина — це командна робота. Не лише лікар, а вся система має працювати заради пацієнта.
І я завжди кажу колективу: ми всі — люди. І кожен із нас або наші близькі можуть опинитися на місці пацієнта. Тому ставитися до людей потрібно так, як ми хотіли б, щоб ставилися до нас. Це моя принципова позиція.
Наталія Берікашвілі про управління консультаційно-діагностичним центром
— Чи був у Вашому житті момент, який особливо вплинув на ваше бачення медицини?
— Так, був дуже сильний досвід, коли моя мама потрапила до лікарні.
Я приїхала з нею серед ночі, але відчула себе не лише донькою — а й професіоналом, керівницею. Я спостерігала за роботою всієї команди: від санітарки до лікарів різних спеціальностей.
І мене вразило, наскільки чітко, злагоджено і професійно вони діяли. Це була справжня командна робота.
Тоді я зрозуміла: саме так має працювати медицина — на такому рівні і з таким підходом.
«НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ — ДОПОМОГТИ РОДИНІ, ЯКА РОКАМИ НЕ МОГЛА МАТИ ДІТЕЙ»
Чому саме акушерство і гінекологія? Як ви прийшли до цієї спеціалізації?
— Мій шлях був не зовсім прямий. Спочатку я працювала медсестрою у психоневрологічному диспансері й хотіла стати психіатром.
Потім навчалася на терапевта. І лише з часом зрозуміла, що саме акушерство і гінекологія — це те, чим я хочу займатися.
Це про дуже глибокі емоції. Найбільше щастя — допомогти родині, яка роками не може мати дітей, і побачити, що все вдалося. Що жінка вагітна.У такі моменти ти розумієш, заради чого працюєш.
— Ви очолюєте лікарню вже багато років. Як почалася ця управлінська історія?
— На цій посаді я з 2013 року — фактично з моменту створення консультативно-діагностичних центрів у Києві.
Це був період реформування поліклінічної системи відповідно до законодавства. У Шевченківському районі тоді сформували центри первинної медико-санітарної допомоги, де працюють терапевти та сімейні лікарі, а також консультативно-діагностичні центри.
До них фактично об’єднали всі районні поліклініки, які надавали вторинну допомогу: це лікарі-спеціалісти — гінекологи, хірурги, кардіологи, стоматологи, а також діагностичні служби: УЗД, електрокардіографія та інші.
На посаду керівника був конкурс. Було багато кандидатів, зокрема й досвідчені керівники медичних закладів. На той момент я працювала заступником головного лікаря з надання медичної допомоги третьої поліклініки Шевченківського району.
Відбір проходив на кількох рівнях — районної державної адміністрації, Департаменту охорони здоров’я та міської адміністрації. Це був непростий, але дуже важливий етап у моєму професійному житті.
— Який колектив сьогодні працює під вашим керівництвом?
— Сьогодні у моєму підпорядкуванні близько 800 працівників. Це лікарі, медичні сестри та молодший медичний персонал.
Це велика відповідальність — формувати колектив, який є конкурентоспроможним і здатний надавати якісну медичну допомогу.
Для мене важливо, щоб ми працювали не лише з хворобою, а із здоров’ям людини. Щоб наша мета була — зберегти і підтримати здоров’я, дане від природи.
ЛІКАР МАЄ СТАТИ ЧЛЕНОМ РОДИНИ
— Як, на Вашу думку, змінилася роль лікаря після медичної реформи?
— Сімейний лікар — це не просто фахівець, який виписує направлення. Це людина, яка постійно супроводжує пацієнта, відповідає за його стан здоров’я, комунікує з іншими спеціалістами.
Ідеально — це коли пацієнт узагалі не доходить до хвороби.
Чи можливо це? Це, скоріше, такий «золотий стандарт», до якого складно дійти, але до якого потрібно прагнути.
Реформа має бути пацієнтоцентричною. Лікар повинен стати партнером людини в її житті. Я б навіть сказала — членом родини.
Це означає відповідальність. Якщо з’являється проблема, лікар має буквально «за руку» привести пацієнта до вузького спеціаліста і знайти заклад, де йому нададуть найкращу допомогу.
КНП КДЦ Шевченківського району має сучасне обладнання
КНП КДЦ Шевченківського району має сучасне обладнання
— Які сьогодні найбільші виклики стоять перед системою охорони здоров’я в Києві?
— Один із головних викликів — це конкуренція. Київ — унікальне місто. Тут, навіть попри війну, проживає близько 5 мільйонів людей (за приблизними оцінками). І тут дуже розвинений медичний ринок.
Є приватні клініки, заклади Академії медичних наук, лікарні різних відомств — Міністерства охорони здоров’я, МВС, СБУ, військові медичні заклади.
Пацієнт має великий вибір. І для мене важливо, щоб кияни обирали саме комунальні заклади. Адже завдяки реформі Національна служба здоров’я оплачує послуги — і пацієнт може отримати їх безкоштовно.
Коли люди обирають комунальні лікарні, вони дають їм можливість розвиватися.
Так, це конкуренція. І вона дуже серйозна. Але вона змушує нас ставати кращими.
Водночас важливо підтримувати систему через міські програми — це допомога онкохворим, забезпечення ендопротезами, лікування катаракти, ентеральне харчування. Це ті речі, які не завжди покриває державне фінансування.
БЕЗ ВИХІДНИХ І СНУ
— Як повномасштабна війна змінила роботу лікарів?
— Це був найважчий період для системи охорони здоров’я. Але саме тоді я побачила справжні обличчя лікарів.
У той час, коли деякі заклади припиняли роботу, комунальні лікарні взяли на себе весь удар. Мої колеги працювали безперервно — приймали пологи в укриттях, проводили операції, рятували поранених.
У Києві лікували не лише містян, а й людей з інших регіонів. Ми працювали вдень і вночі. І не відмовляли нікому.
Це був момент, коли медицина стала не просто професією, а відповідальністю за життя. Деякі лікарі і працівники буквально жили на роботі. Перші дні, ми якраз закривали заробітну плату. Я добре пам’ятаю нашу бухгалтерку: її діти були на Оболоні, яка обстрілювалася, а вона сиділа і закривала зарплати нашим працівникам. Чи це героїзм? На мою думку, так.
У нас були моменти, коли ми не стримували сльози. Плакали, а тоді я сказала: «Витріть сльози, дівчата, нам потрібно зібрати колектив і бути на роботі». Ми робили спільні фото щодня, щоб показати, що ми на місці і приймаємо управлінські рішення навіть у цих умовах.
Я безкінечно вдячна своєму колективу за те, що вони не покинули свої робочі місця в найважчі дні. Це не просто слова — це про реальну відданість професії і людям.
Ми знаходимося поруч із вокзалом, і це теж визначило багато чого в той період. Я пам’ятаю один із ранків — ще зовсім ранній, близько сьомої. Колектив уже був на місці. Ніхто не чекав вказівок чи окремих розпоряджень — люди самі зібралися і пішли допомагати.
Прибував поїзд «Ковель–Київ». І разом із ним — допомога з Волині. Це були величезні відра вареників, пиріжки, варена картопля… Здавалося б, прості речі. Але в той момент це було щось набагато більше, ніж їжа. Це була підтримка, це було відчуття, що ти не один.
Наші працівники — лікарі, медичні сестри, санітарки — пішки йшли до вокзалу. Розвантажували вагони, допомагали переносити, сортувати, завантажувати. Потім поверталися назад — і одразу ставали до своєї роботи. Без пауз, без відпочинку.
Цю їжу ми розвозили по наших лікувальних закладах. Нею годували пацієнтів, нею годували лікарів, які працювали безперервно. І це було надзвичайно важливо — не тільки фізично, а й морально.
Бо в такий момент ти розумієш: країна тримається не лише на великих рішеннях, а на таких простих, людяних вчинках. І ця підтримка — вона була безцінною. Справді безцінною.
Ми працювали без вихідних і сну: допомагали пораненим, приймали пологи навіть у підвалах, проводили кесарські розтини, підтримували діаліз та антиретровірусну терапію. Це були колосальні зусилля, але ми впоралися.Усі гострі, ургентні стани ми закривали безперервно — 24/7. Не було поняття «зміна закінчилась». Медична допомога надавалася постійно.
КНП «Київський міський центр нефрології та діалізу» тоді фактично працював не лише для Києва — сюди їхали пацієнти з усієї Київської області. І ми нікого не залишали без допомоги.
Так само ми не припинили лікування ВІЛ-інфікованих пацієнтів — продовжували видавати антиретровірусну терапію. Це було принципово.
Чесно кажучи, це були колосальні зусилля — і професійні, і людські. Було дуже важко. Але водночас це показало: навіть у таких умовах система може працювати. Я думаю, тоді всі медики працювали саме так.
Наталія розповіла, як доводилося працювати на початку повномасштабної війни
«НАЙБІЛЬШЕ ДОСЯГНЕННЯ — МІЙ КОЛЕКТИВ»
— Які зміни або інновації у вашому медичному центрі Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням?
— Найперше — це команда. Потужний колектив професіоналів, яких вдалося об’єднати в одному закладі. І для мене принципово важливо, що ці фахівці розподілені рівномірно по всьому Шевченківському району — не зосереджені в одному місці, а доступні пацієнтам у різних філіях.
Так само пропорційно ми розвиваємо і матеріально-технічну базу. Кожна філія отримує однакову увагу і посилення. Це дозволяє забезпечити якість медичної допомоги незалежно від локації.
Ще один важливий показник — це якість. Уже п’ять років поспіль наш заклад отримує високі оцінки під час зовнішньої сертифікації за стандартами ISO. Це означає, що ми відповідаємо міжнародним вимогам не лише в лікуванні, а й в організації процесів.
Окремо я дуже пишаюся нашою лабораторією. Вже три роки вона сертифікована на всі види досліджень і, без перебільшення, є однією з найпотужніших серед комунальних медичних закладів Києва.
І тут важливо сказати для пацієнтів: за направленням лікаря всі ці дослідження можна пройти безоплатно — у межах програми медичних гарантій.
Ми постійно аналізуємо, хто звертається до нас, і бачимо цікаву тенденцію: наш заклад обирають не лише кияни. До нас їдуть пацієнти з різних регіонів України — з Хмельницького, Рівного, Дубна, інших міст і містечок.
І це вже більше, ніж просто звернення — це певною мірою медичний туризм. Люди приїжджають потягами, електричками, отримують допомогу і повертаються додому.
За нашими даними, до нас зверталися пацієнти з 86 населених пунктів України. І це, чесно кажучи, було для мене показником довіри.
Водночас ми намагаємося зробити доступ до послуг максимально зручним. Пацієнт може записатися самостійно через електронну систему, телефоном або безпосередньо в реєстратурі — головне, щоб це було без черг і з повагою до часу людини.
І, мабуть, саме ця комбінація — сильна команда, якість і доступність — є нашим головним досягненням.
Я ПЛАКАЛА — ЦЕ БУЛА ЕМОЦІЯ ВДЯЧНОСТІ
— Пані Наталіє, чи співпрацює ваш центр із військовими та волонтерськими організаціями?
— З першого дня повномасштабної війни ми активно співпрацюємо з військовими — з підрозділами, сформованими в Києві, зокрема із силами територіальної оборони, а також із різними волонтерськими організаціями.
Один із важливих напрямів — це допомога військовим і їхня реабілітація. Ми проводимо амбулаторну реабілітацію, намагаємося максимально швидко повернути людей до нормального життя.
Часто військові приходять і прямо кажуть: «Нам потрібно швидко полікуватися, щоб повернутися на передову». І, звісно, ми намагаємося проводити таких пацієнтів позачергово.
Я хочу окремо подякувати нашим захисникам — за те, що вони дають нам можливість жити і працювати. І водночас хочу, щоб вони знали: ми тут, ми чекаємо на них і завжди готові допомогти — і їм, і їхнім родинам.
Ми навіть передаємо на фронт медикаменти разом із інформацією про наш центр. Бо дуже часто буває так: військовий на передовій, а його мама чи рідні не знають, куди звернутися з проблемою. І тоді вони приходять до нас — і ми беремо цю відповідальність на себе.
Нещодавно до нас звернулася жінка, яка повернулася з полону. Вона втратила майже все — документи, зв’язок із нормальним життям, навіть дитину, яку в неї забрали.
Вона була у дуже важкому стані — і фізично, і психологічно. Їй потрібно було відновлювати документи, проходити обстеження, лікування.
І я побачила, як спрацював мій колектив. Без жодних додаткових вказівок. Люди просто почули, що вона з полону — і одразу почали діяти. Провели її по всіх необхідних обстеженнях, допомогли з записами, з документами.
Для нас було важливо не лише надати медичну допомогу, а й повернути їй відчуття, що вона не сама. Що вона потрібна. Що її приймають.
Вона обійняла мене — і в той момент я зрозуміла: це не просто подяка мені. Це подяка всьому колективу. Кожному, хто долучився.
І, чесно кажучи, я плакала. Хоча я не з тих людей, які часто дозволяють собі такі емоції.
Але це були не сльози втоми. Це була емоція вдячності — за людей, з якими я працюю.
— Що Вас сьогодні найбільше мотивує працювати?
— Мене мотивує пацієнт. Людина, яка приходить і отримує допомогу, підтримку, результат.
І це не лише про лікаря. Це про всю систему: від реєстратора, медсестри, молодшого персоналу — до висококваліфікованого спеціаліста.
Коли людина виходить із відчуттям, що їй допомогли — це і є те, заради чого ми працюємо.
— Чи співпрацюєте ви з міжнародними організаціями або грантовими програмами?
— Наразі ми не маємо грантових проєктів і не співпрацюємо з міжнародними організаціями.
Натомість працюємо в межах державної системи фінансування — передусім із Національною службою здоров’я України. Також маємо договори зі страховими компаніями та реалізуємо програми Київської міської державної адміністрації і Київської міської ради.
Це дає нам можливість забезпечувати стабільну роботу закладу і надавати медичну допомогу пацієнтам у межах гарантованих державою послуг.
Також читайте на «Вечірньому Києві»:
- Від багаторазових шприців до робототехніки: хірург із Шалімова розповів про еволюцію медицини
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»
