Віталій Хромець. Фото: Юрій Верес
Автор видання «Архіпедагогіка» — про базові принципи та головні категорії західної освітньої традиції, проблеми української педагогіки та роль штучного інтелекту у навчанні.
Сьогодні освітня сфера переживає глобальну трансформацію: штучний інтелект змінює правила гри, а дискусії навколо реформ української школи та вишів не вщухають.
Проте за гонитвою за новими технологіями та методиками ми часто втрачаємо головне — саму суть навчання. Де ховаються базові смисли освіти та чому спрощення процесів навчання є небезпечним для майбутнього?
Спробою поглянути на ці виклики стала нова книга доктора філософських наук, дослідника та педагога Віталія Хромця «Архіпедагогіка». Монографія вийшла друком у видавництві «Колесо життя» за підтримки проєкту «Людина Диво Світу». Автор пропонує критичний погляд на освіту як цивілізаційне явище та розкриває ідеї, на яких століттями тримається західна культура.
Про архітектуру знань, історичні уроки для сучасної української педагогіки, моральні межі використання штучного інтелекту та про те, чому хороша освіта — це завжди зусилля поспілкувався із автором видання Віталієм Хромцем.
Віталій Хромець. Фото: фб-сторінка Віталія Хромця
— У вашому доробку є багато наукових праць і видань, присвячених окремим діячам педагогіки та їхнім концепціям. Що спонукало вас написати цю книгу, які завдання перед собою ставили? Розкажіть детальніше про об’єкт вашого дослідження.
— Раніше я писав здебільшого про окремих педагогів і їхні концепції — окремі постаті, окремі системи. Але в якийсь момент захотілося подивитися на це не «знизу», а «з висоти пташиного польоту» — знайти те спільне, з чого виростає все розмаїття сучасних освітніх пропозицій.
Сьогодні існує безліч освітніх технологій, підходів, концепцій, шкіл — здається, що йдеться про сотні, а то й тисячі варіантів. Насправді ж базових, фундаментальних концептів західної освіти й педагогіки не так багато. Якщо їх опанувати, ми, по суті, «розвантажуємо пам’ять»: не треба тримати в голові десятки версій і варіацій — досить розуміти кілька ключових начал, з яких усе це розмаїття витікає.
Тому завдання книги — не описати ще одну методику, а показати архітектуру: ті базові принципи-«начала» (грецькою — arhe), на яких стоїть уся західна освітня традиція від Давньої Греції до сьогодні.
— Архіпедагогіка, педагогіка, освіта — чим вирізняються ці поняття, як змінювався їхній зміст?
— Архіпедагогіка — це спроба зібрати педагогічні концепти й подивитися на них на максимально абстрактному рівні: не як на конкретні методики, а як на «начала» — те, з чого щось починається і на чому воно тримається. Грецьке arhe якраз має ці два значення: і «початок» (з чого все виникло), і «основа» (на чому все ґрунтується).
Освіта і педагогіка — це вже два конкретні концепти саме західної цивілізації. Коли шукаємо прямий відповідник цих слів у традиційних індійській, китайській чи японській культурах — не знаходимо. Сьогодні ці терміни, звісно, існують і в японській, і в китайській мовах, і на хінді, бо західна модель освіти стала глобальною й інші культури просто підібрали до неї відповідники у своїх мовах.
А сама освіта як явище — це те, що постійно переозначується залежно від епохи. Ось, наприклад, зараз в Україні майже всі — і батьки, і держава, і бізнес — незадоволені освітою, але кожен незадоволений своїм: у кожного стейкхолдера свій погляд. Щоб вийти з цієї плутанини суб’єктивних оцінок, і треба спершу зрозуміти начала — на чому взагалі тримається «хороша» і «погана» освіта, а вже потім говорити про конкретні реформи.
Книга Віталій Хромця. Фото: фб-сторінка Віталія Хромця
— Що, на вашу думку, завжди актуально, які базові концепти освіти та педагогіки та що з історії сьогодні нам би стало у нагоді?
— Головна знахідка античності — категорія чесноти, грецькою arete, латиною virtus. Спочатку греки розуміли це буквально як «добротність»: добра склянка виконує функцію склянки, добрий кінь — функцію коня. Пізніше це поняття перенесли на людину: чеснотлива людина — та, що найкраще реалізує свою людську природу. І Платон з Арістотелем вважали: побачити чесноту в людині можна лише через її вчинки — якщо я мужньо чиню, значить, я мужній.
З приходом християнства додається категорія благочестя — вертикальний вимір, зв’язок людини з Богом, на відміну від чеснотливості, яка регулює горизонтальні стосунки між людьми. У Середньовіччі виникає культ розуму — «інтелектус», культивована, вишколена розумність, і саме тоді народжується університет. В епоху модерну до цього додається чуттєвість (Коменський вводить у педагогіку принцип наочності) і воля — недостатньо знати щось теоретично, треба докласти зусиль і застосувати.
Найважливіше: усі ці шари — чеснотливість, благочестя, розумність, чуттєвість, воля — не скасовували одне одного, а нашаровувалися. Це і є найцінніший урок для сьогодення: замість того, щоб зводити освіту лише до чогось одного (як ми, наприклад, звели українську школу переважно до перевірки інтелектуальних здібностей — власне, це й показує ЗНО), варто рухатися шляхом синтезу, доповнення, а не редукції (спрощення, зведення складних навчальних явищ до простіших елементів, скорочення обсягу матеріалу або адаптація знань — Ред).
Віталій Хромець на презентації. Фото: Юрій Верес
— Які підходи та концепції вам особисто найближчі чи найцікавіші? Можливо, за час дослідження щось стало для вас відкриттям?
— Мені особисто найближчий саме принцип синтезу, а не якийсь окремий підхід чи епоха. Кожна епоха — і антична пайдея, і середньовічний інтелектус, і гуманістична studia humanitatis, і руссоїстське природне виховання, і дитиноцентризм New Education — відкривала щось справді важливе, і шкода, коли наступна епоха просто відкидає надбання попередньої замість того, щоб їх утримати разом.
Справжнім відкриттям для мене стало усвідомлення того, наскільки послідовно історія освіти рухається саме через додавання нових вимірів, а не через заміну старих новими.
Ми звикли думати про історію педагогіки як про низку «переворотів», які змінюють одне одного. А насправді, якщо подивитися уважно, XXI століття не скасовує потребу в чесноті чи в розвитку волі — воно просто додає до них нові акценти. І коли я побачив це цілісно, зрозумів, чому сучасна освіта часто відчувається «пласкою»: вона тримається лише на одному-двох з цих шарів, а решта випадають.
— Які основні проблеми та недоліки ви бачите у сучасній українській педагогіці та освіті? Як це можна було б змінити?
— Головна проблема, як на мене, — та сама редукція. Наша школа сильно інтелектуалізована й недостатньо образна: багато матеріалу діти запам’ятовують механічно, майже не залучаючи волю — тобто самостійне зусилля застосувати знання на практиці. По суті, ми зараз перебуваємо десь у «середньовічній» позиції: плекаємо інтелект, слабко працюємо з чеснотами і майже не працюємо з тим виміром, який умовно можна назвати благочестям чи трансцендентністю — тобто з питаннями сенсу, а не лише компетентностей.
Змінити це можна не додаванням ще одного предмета чи методики, а поверненням цілісності: школа має розвивати не тільки те, що перевіряє ЗНО, а й чесноти, і волю, і здатність співтворити сенси разом з учителем — не як пасивний споживач освітньої послуги, а як співавтор власного навчання.
Віталій Хромець. Фото: Юрій Верес
— Які світові та європейські процеси в освіті та педагогіці ви помічаєте? Наскільки вони змінилися останнім часом, з появою Інтернету, штучного інтелекту та інших технологічних досягнень?
— Моя позиція тут проста: штучний інтелект — це інструмент, і творіння ніколи не перевершить творця. Тому загрози від штучного інтелекту немає — є загроза лише від його недоброчесного використання.
Якщо дивитися на це через оптику архіпедагогіки, ключове — розрізняти знання й інформацію. Інформація — це те, що я миттєво отримую і так само швидко забуваю, щойно вона мені не потрібна. А знання — це те, що залишається зі мною назавжди й обов’язково змінює мою практику: якщо я щось справді знаю, я роблю щось по-іншому.
Штучний інтелект зробив доступ до інформації миттєвим — від друкарського верстата через комп’ютер й інтернет ми дійшли до секунд. Але це аж ніяк не скасовує потребу в знаннях: якраз навпаки, чим глибші в мене знання, тим якісніший запит я можу сформулювати і тим точніше здатен перевірити те, що мені видав ШІ.
Тому я переконаний, що ми, як викладачі, маємо повертатися до того, що було, по суті, ще в середньовічному університеті, — до живої усної розмови, до диспутації. Коли текст студента написаний штучним інтелектом, довести це формально майже неможливо.
Але достатньо поставити одне живе запитання за цим текстом — і одразу зрозуміло, хто насправді писав. Тобто цінність зміщується від тексту до знання, яке людина здатна виявити в діалозі.
Є тут і моральна межа, яку я для себе чітко визначив: використовувати ШІ як асистента — цілком нормально, так само, як науковці століттями користувалися допомогою живих секретарів чи літературних редакторів. Аморальним це стає лише тоді, коли я видаю чужу, згенеровану роботу за свою, без жодного власного зусилля, — це, по суті, те саме, що плагіат.
Пригадую і власний повчальний випадок: під час укладання антології першоджерел з педагогіки я попросив штучний інтелект знайти цитату з Платона давньогрецькою — і він упевнено видав цитату, якої в Платона просто немає. Це дуже наочний урок: ШІ — цінний асистент, але він може помилятися, причому дуже переконливо, тому без власної фундаментальної експертизи в темі його неможливо контролювати.
Тут доречно згадати Платона, який розрізняв diánoia — аналітичне мислення, роботу з уже наявним знанням, — і noesis — здатність інтуїтивно вловлювати нове, торувати шлях там, де його ще не було. Із diánoia штучний інтелект уже часто впорається краще за середньостатистичного дослідника.
А noesis, справжнє творення нового, — це поки що виключно людська здатність. І саме тому фундаментальна, широка загальна освіта стає не менш, а більш актуальною в добу ШІ: без неї людині просто нема з чим цю технологію контролювати.
Нагадаємо, понад 85 відсотків випускників склали НМТ-2026 та готуються до вступної кампанії. Цьогоріч для участі в тестуванні зареєструвалася найбільша кількість учасників та учасниць за останні п’ять років.
Марія КАТАЄВА
