Юрій Савчук — директор Національного музею історії України в ІІ світовій війні. Колаж: Наталія Слінкіна
Трансформація головного воєнного музею країни стала відображенням тих глибоких змін, які переживає все українське суспільство в боротьбі за власну ідентичність.
Ще двадцять років тому сюди приходили за канонічними образами минулого століття — застиглою технікою та меморіальною тишею. Сьогодні ж у цих залах експонують свіжі трофеї з війни, а у самому музеї триває ажіотаж відвідування резонансної виставки про Російський добровольчий корпус, створену в тандемі з ГУР.
Наразі Національний музей історії України у Другій світовій війні (далі — Музей війни- прим. «Вечірній Київ») остаточно закріпив за собою статус найбільш «живої» інституції країни. Тут не лише фіксують історію «з коліс», а й створюють новітні навчальні формати, перетворюючи музей на головний підручник з боротьби за незалежність для майбутніх поколінь.
Юрій Савчук: «Сьогодні музей має бути живим організмом, який реагує на події в режимі реального часу»
У своєму ексклюзивному інтерв’ю Директор Музею війни Юрій Савчук розповів «Вечірньому Києву», чому «переозначення» — це не просто зміна назви, а нова ДНК установи, де кожен артефакт є частиною великої битви за незалежність.
***
У галереї головного корпусу, де колись панували радянські гасла, тепер дихає тиша, що красномовніше за будь-які слова. Це і є деколонізація в дії — коли простір звільняється від ідеологічного сміття, щоб прийняти справжню, часто болючу, але власну історію.
Про три «Де»: деколонізація та зміна ідеологічної прошивки
Оновлення герба на щиті Батьківщини-матері у 2023 році. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Пане Юрію, у 2026 році оновлений Тризуб на щиті «Батьківщини-матері» вже став звичною частиною київського пейзажу. Що насправді відбувається «під бронею» монумента? Як змінилася душа музею за останні роки?
— Юрій Савчук: Знаєте, коли у 2023 році відбулася заміна радянського герба на Тризуб — це не просто успішний інженерний проєкт чи зміна фасаду. Це був «історичний момент без перебільшення». Якщо ви запитуєте про те, що змінилося «під бронею», то я відповім: там відбувається повна зміна ідеологічної прошивки. Ми демонтували старий радянський фундамент, де панував міф про «спільну перемогу» під диктовку Москви.
Я б назвав це процесом трьох «Де»: декомунізація, деколонізація та дересифікація. Всі вони зводяться до одного — «далі від Москви». Наша трансформація полягає в тому, що ми перестали бути музеєм «про когось» і стали музеєм «про нас». Ми формуємо власний погляд на Другу світову як на частину нашої великої столітньої війни за державність. Від визвольних змагань 1917–1921 років до сьогоднішніх рейдів РДК — це одна безперервна лінія боротьби українців.
Демонтаж назв російських міст у Музеї війни. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Наприкінці цієї зими в музеї демонтували російські написи у галереї головного корпусу. Що за цим стоїть, крім мовного питання?
— Переді мною зараз лежать архівні документи щодо будівництва меморіалу. Це вражаюче: у планах українською мовою мав бути лише напис на фасаді. Все інше — виключно російською. Навіть пропозиції розмістити слова Павла Тичини: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» — були відхилені партією. Сьогодні ми повертаємо ці слова. Радянська ідеологія стирала українську суб’єктність, а наш обов’язок зараз — вшанувати справжній подвиг нашого народу. Наша пам’ять нарешті заговорила українською.
Музей як «швидка допомога» історії
Директор музею називає науковців закладу «польовими» збирачами. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Ви часто наголошуєте, що Музей війни сьогодні є «інституцією швидкого реагування». Як технічно вдається тримати такий темп і фіксувати події на фронті чи операції ГУР майже миттєво?
— Юрій Савчук: Це наш найбільший здобуток і, водночас, повний розрив зі старими музейними стандартами. Раніше музей чекав десятиліттями, поки подія «охолоне», пройдуть усі перевірки й архіви передадуть документи. Сьогодні ми працюємо в режимі «швидкої допомоги» історії. Наші науковці тепер — це не кабінетні дослідники, а справжні «польові» збирачі.
Ми їдемо на деокуповані території часто наступного ж дня після звільнення, коли там ще працюють сапери й відчувається запах пороху. Це важливо, бо артефакти війни мають властивість дуже швидко зникати: техніку розбирають на брухт, речі побуту викидають, сліди злочинів затираються. Ми встигаємо зафіксувати історію в її первісному, часто жахливому, але чесному вигляді. Коли ми працювали на Київщині, у Гостомелі та Бучі, ми буквально вихоплювали докази агресії з-під завалів.
Така оперативність дає нам змогу конкурувати за увагу суспільства. Адже, ми збираємо не просто «музейні експонати», а докази. Це і є наша місія — розбивати російські міфи не словами, а речовими артефактами. Кожна гільза, кожна посічена осколками ікона чи знайдений у бліндажі окупанта щоденник — це аргументи в нашій боротьбі за правду. Ми закладаємо фундамент для майбутніх міжнародних трибуналів уже зараз, у музейних залах.
Відкриття виставки про РДК спричинила резонанс у суспільстві. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Що готуєте для відвідувачів найближчим часом? Зараз велика увага до виставки про РДК.
— Для нас межа між «готуємо» та «вже відкрили» майже зникла. Наразі в музеї триває виставка про Російський добровольчий корпус (РДК), яка користується шаленою популярністю. Це був проєкт, який ми готували як «інформаційну бомбу», і він нею став. Це розповідь про людей, які у складі ГУР воюють за нашу свободу.
Щодо планів, то ми зараз працюємо над декількома новими гучними проєктами, які поки не розголошуємо з мотивів безпеки. Але це будуть не менш резонансні речі, які безпосередньо стосуються подій на фронті.
Технології та пам’ять: від «Магур» до шкільних підручників
— Сучасна війна — це насамперед війна технологій та інтелекту. Чим особлива ваша колекція новітньої техніки і чому важливо показувати її поруч із артефактами минулого?
— Юрій Савчук: Знаєте, ми зараз є свідками першої в історії людства війни такого технологічного рівня, і наш обов’язок — зафіксувати цей стрибок. Наша колекція унікальна тим, що вона демонструє обидва боки цього процесу.
З одного боку, ми збираємо все, що летить на наші міста. У нас уже є розгорнута лінійка ворожих БпЛА та залишків ракет. Це має колосальний психологічний ефект: людина, яка місяцями чує звук «Шахеда» чи вибухи над головою, приходить у музей і бачить це «страховисько» зблизька. Коли воно стоїть заземлене, препароване науковцями, воно втрачає свою містичну силу. Страх перетворюється на розуміння та лють, а це — крок до стійкості.
З іншого боку, ми демонструємо силу нашої інженерної думки. Пишаємося тим, що в музеї вже представлена фактично вся лінійка легендарних українських морських дронів — від різних модифікацій «Магури» (V5, V6, V7) до Sea Baby. Це ж зброя, яка змінила правила гри в усьому Чорноморському регіоні, не маючи власного потужного флоту.
Показувати ці дрони сьогодні — це не про мілітаризм. Це про просвітництво. Ми пояснюємо відвідувачам, особливо молоді, що перемога кується не лише героїзмом у траншеях, а й у лабораторіях, через програмування, через авіамоделювання. Коли дитина бачить «Магуру» і розуміє, що цей апарат потопив величезний крейсер, у неї з’являється віра в те, що ми — нація творців та переможців. Це і є головний «терапевтичний» ефект нашої експозиції: показати, що ворог вразливий, а ми — неймовірно винахідливі.
Юрій Савчук розповів про роль музею в сучасній освіті. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Окрім збору трофеїв, музей тепер створює посібники для шкіл із грифом МОН. Навіщо вам роль «співавтора» шкільної програми?
— Бо ми володіємо першоджерелами, а музей сьогодні має бути не просто сховищем речей, а генератором нових змістів. Ми запропонували державі формат, де музейний предмет стає частиною уроку: коли дитина бачить не сухий текст, а історію конкретного артефакту, виникає зовсім інший рівень емпатії.
Це наш внесок у те, щоб наступні покоління розуміли тяглість нашої боротьби. Ми закладаємо нову ДНК у свідомість школярів, щоб вони усвідомлювали: Тризуб на щиті — це не просто метал, а символ їхньої особистої свободи, яку ми виборюємо прямо зараз. Ми хочемо, щоб історія, яку ми фіксуємо «з коліс», ставала знаннями негайно.
Випробування лютим та ворожими обстрілами
— У ніч на 3 лютого 2026 року будівля музею постраждала від атаки дронів що спричинило значний резонанс у суспільстві. Як ви відновилися після удар і яка ситуація в залах сьогодні?
— Юрій Савчук: Та ніч стала справжнім іспитом на міцність. Ударна хвиля від збитого над Дніпром безпілотника була такої сили, що вщент знесла 100 квадратних метрів вітражів — це величезні восьмиметрові скляні конструкції нашого головного корпусу. Ситуація була близькою до катастрофи: на вулиці тримався мороз -20°C, і ми опинилися перед реальною загрозою «розморозити» всю опалювальну систему. А для музею це означало б втрату температурного режиму, який є критично важливим для збереження унікальних експонатів.
Але знаєте, саме в такі моменти проявляється справжня сутність людей. Мене вразила реакція: ми ще не встигли оговтатись та оцінити всі збитки, як почали дзвонити представники бізнесу, меценати, колеги з інших культурних інституцій. Люди не чекали на офіційні запити — вони дзвонили самі й питали: «Що потрібно? Скло, плівка, робочі руки?».
Така солідарність — це найкраще свідчення того, що музей перестав бути просто державною установою. Він став частиною особистого простору українців. Сьогодні для людей наш монумент «Батьківщина-мати» та експозиції під ним — це символ незламності всього демократичного світу. Те, що ми так швидко відновилися, стало можливим лише завдяки цій глибокій внутрішній мотивації суспільства захищати свої цінності. Ми вистояли ту складну зиму, і сьогодні музей функціонує у звичному режимі, ставши ще сильнішим після цього випробування.
Про оперативність та підготовку музейних проєктів
Музейна експедиція вирушила на Курщину на 10 день операції ЗСУ. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Пане Юрію, у серпні 2024 року виставка про Курську операцію ЗСУ відкрилася майже миттєво. Як це технічно можливо для музейної інституції, де зазвичай панує академічна повільність?
— Юрій Савчук: Знаєте, ми зараз працюємо у темпі «швидкої допомоги» історії. Виставка «Україна — розп’яття» у 2022-му була створена за рекордні 35 днів, але проект про Курщину став ще більшим викликом — ми реалізували його всього за 16 діб.
Наша експедиція вирушила на Суджу вже на 10-й день операції, 15 серпня. Ми були на кордоні, коли ще тривали зачистки, а в повітрі постійно висіли дрони. Це не просто збір трофеїв — це фіксація моменту, поки він не охолонув. Ми привезли звідти не лише корейську амуніцію чи російську зброю, а й унікальні свідчення того, як змінюється ландшафт цієї війни.
Під час експедиції на Курщину. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Ви згадуєте, що Курська операція для вас — це не лише музейна експедиція, а й дуже особиста історія. Що ви відчували, коли науковий інтерес переплітається з родинними переживаннями?
— Знаєте, у цій війні немає «сторонніх спостерігачів», і я не виняток. Мій племінник, якого я хрестив і якого пам’ятаю ще немовлям, мобілізувався рік тому. Він — частина того покоління, яке сьогодні бере на себе найважчі виклики. І так сталося, що він теж був на Курщині.
Коли він надіслав мені відео з Суджі — зняті похапцем, з тим особливим драйвом і водночас зосередженістю наших воїнів — а потім ми зустрілися в його короткій відпустці й обговорювали ті самі локації, дороги та будівлі, де проходила наша музейна експедиція, я відчув гостре, майже фізичне відчуття єдності. Це той момент, коли історія перестає бути текстом у звіті й стає пульсом у твоїх скронях. У нас зараз 22 співробітники в лавах ЗСУ. Тому кожен із нас у цьому музеї — від наукового співробітника до доглядача — відчуває себе частиною цієї великої боротьби. Ми не просто описуємо події, ми ними дихаємо.
Місце, де народжуються сенси, а не зберігається пил
Юрій Савчук представив план реновації музею. Фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
— Яким ви бачите майбутнє Музею війни після нашої Перемоги? Чи не зникне цей драйв «живої інституції»?
— Юрій Савчук: Моя головна мета — щоб музей назавжди залишився живим. Ми вже пройшли точку неповернення, коли музей був «кладовищем речей» або пильним архівом. Подивіться на цифри: лише за 2025 рік ми провели понад 400 різноманітних заходів. Це колосальна динаміка, яка свідчить про те, що ми стали затребуваними.
Після Перемоги музей має стати головним національним майданчиком для дискусій та рефлексії. Це має бути простір, де митці через арт-об’єкти, а історики через артефакти допомагатимуть суспільству пропрацювати травми війни та осмислити наш новий статус у світі.
Наша місія — не просто показати «як це було», а сформувати наш власний, український погляд на те, хто ми є і за що ми боролися. Ми маємо закарбувати цю ідентичність переможців у кожному квадратному метрі музею, щоб майбутні покоління приходили сюди не за сухими датами, а за силою та розумінням своєї гідності.
Нагадаємо, що нещодавно БпЛА-ветеран поповнив фонди столичного музею.
До теми: Сучасні технології та викриття «русского міра»: Музей війни оголосив збір на масштабну реновацію.
Світлини для публікації надані пресслужбою Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Тетяна АСАДЧЕВА
